ВУФКУ. Lost&Found: що треба знати про «український Голівуд»?

12.09.2019

Злет і падіння Всеукраїнського фотокіноуправління

Сьогодні, 12 вересня, у Довженко-Центрі відкривається виставка «ВУФКУ. Lost&Found». Вона розповість про діяльність Всеукраїнського фотокіноуправління – першого справжнього кіноконцеру в історії України, що функціонував до початку 30-х. Відкриття завершиться показом відреставрованої версії стрічки Дмитра Дальського «Нариси радянського міста» (1929) із оновленим саундтреком від дніпровського електроакустичного гурту DZ`OB.

За неповні дев`ять років існування ВУФКУ дало дорогу багатьом видатним українським режисерам і фільмам, що вважаються культовими не лише для вітчизняного, а й світового кінематографу. Ми розповімо історію Всеукраїнського фотокіноуправління без купюр.

Що таке ВУФКУ?

Всеукраїнське фото кіноуправління (ВУФКУ) було засновано у березні 1922 року. Воно об`єднало в одну структуру досі розпорошені по країні незалежні кіноінституції: студії, прокатні компанії, освітні заклади, пресу тощо.

У перший же рік існування ВУФКУ намагалося налагодити міжнародні зв`язки – зокрема, з Туреччиною та Німеччиною. Але повальне закриття українських кінозалів та підвищення податків гальмують роботу організації.

Логотип ВУФКУ

До 1925-го ВУФКУ таки вдалося розкачатися. У наступні кілька років дають про себе знати молоді та амбітні режисери: Лесь Курбас, Олександр Довженко, Дзиґа Вертов, Міхаіл Кауфман, Іван Кавалерідзе, Фавст Лопатинський, Петро Чардинін та ін. А сценарії до стрічок пишуть вже відомі письменники: Юрій Яновський, Майк Йогансен, Григорій Косинка, Михайль Семенко, Ісаак Бабель тощо.

Також ВУФКУ стало каталізатором української кінокритики. В 1925-му організація почала видавати журнал «Кіно», редактором якого став письменник Микола Бажан. Ще за два роки з`являється газета «Кіно-Тиждень», яку розповсюджують у кінотеатрах і сільських клубах.

Журнал «Кіно» (№2, 1930)

Усі роки ВУФКУ залишалося незалежною структурою із власною репертуарною політикою. Всеукраїнське фотокіноуправління вважалося головним конкурентом «Совкіно» — аналогічної організації в Москві. Часом організація навіть дозволяла собі відкладати імпорт деяких радянських стрічок, а фільми його власного виробництва звинувачувалися критиками у «буржуазному націоналізмі».

Тодішня тоталітарна влада не могла терпіти це довго. У листопаді 1930-го ВУФКУ ліквідовується і переформатовується в компанію «Українафільм», що напряму підпорядковується «Союзкіно». Згодом на уламках фотокіноуправління виникають вже легендарні осередки українського радянського кінематографу – Київська, Одеська та Ялтинська кіностудії. Однак такого рівня творчої свободи, як у ВУФКУ, їм сягнути вже не вдалося. Велику кількість прославлених у ті часи українських кінематографістів репресували у 30-х, інша частина змогла спокійно інтегруватися в нову соцреалістичну доктрину.

Постер фільму «Земля» (1930) Олександра Довженка

Топ-5 фільмів, які ВУФКУ залишило по собі

За дев`ять років ВУФКУ випустило 140 ігрових фільмів, а також документальні та освітні стрічки і навіть анімації. Зупинимося на найважливіших із таких, які зберіглися до наших днів.

«Звенигора» (1927, реж. О. Довженко)

Перший фільм Довженко з німої кінотрилогії та перший його кінохіт. У пошуках скарбів Звенигори перед глядачами проносяться епохи української історії – від приходу варягів до Жовтневої революції. Сценарій до стрічки написав письменник Майк Йогансен разом із генералом армії УНР Юрієм Тютюнником.

«Ордер на арешт» (1927, реж. Г. Тасін)

Після захоплення міста білими красноармієць Сергій Карагальський залишає свою дружину Надію як зв`язківця. Їй доведеться пережити муки допитів та навіть зраду. Сам того не підозрюючи, Тасін зняв чи не першу в Україні шпигунську мелодраму з елементами психологічного трилера.

«Людина з кіноапаратом» (1929, реж. Д. Вертов)

Культова авангардна документалістика Дзиґи Вертова (справжнє ім`я режисера – Давид Кауфман), що знімалася без сюжету і чіткого сценарію. Головним героєм стрічки є сама камера, в поле зору якої потрпаляє один день із життя найбільших українських міст кінця 20-х – Києва, Харкова та Одеси. У 1964 р. на Міжнародному кінофестивалі у Мангеймі (Німеччина) «Людину з кіноапаратом» визнали одним із 12 найкращих документальних фільмів світу.

«Навесні» (1929, реж. М. Кауфман)

Дебют оператора Міхаіла Кауфмана в якості режисера став фактично відповіддю найголовнішому фільму його брата, Дзиґи Вертова. У «Навесні» використано той самий принцип «кіноока», що й в «Людині з кіноапаратом», тільки тепер в об`єктив потрапив весняний Київ 1929-го.

«Земля» (1930, реж. О. Довженко)

Шедевр Довженка, що завершує його німу кінотрилогію. Психологічна драма з елементами детективу про злочин і кару на фоні колективізації 20-х. У 2012-му Довженко-Центр відреставрував «Землю» із оновленим саундтреком від гурту «ДахаБраха».

Звісно, цей список найвидатніших фільмів ВУФКУ не є вичерпним. Із його повною версією можна ознайомитися тут.

Які стрічки ВУФКУ залишилися втраченими?

Близько 60 фільмів із архіву ВУФКУ не збереглися. Серед таких: «Макдональд» (1924) – одна з небагатьох кіноробіт театрального режисера Леся Курбаса;  «Казка про солом`яного бичка» (1927) – перший анімаційний фільм в історії українського кіно; повстанський епос «Злива» (1929), екранізований скульптором Іваном Кавалерідзе…З повним списком втрачених стрічок Всеукраїнського фотокіноуправління можна ознайомитися за посиланням.

Постер до «Сумки дипкур`єра» — втраченого фільму Олександра Довженка 1927 року

Деякі фільми з цього доробку вдалося відновити або реставрувати силами Довженко-Центру. У 2012-му він презентував проект «Коло Дзиґи», в якому показав оновлені версії стрічок Вертова, Довженка та інших українських режисерів із сучасними саундтреками у виконанні «ДахаБраха», «вагоновожатые», Zapaska, Антона Байбакова та інших. Нині його поповнює картина «Нариси радянського міста» із музичним супроводом гурту DZ`OB.

Більше про проект «ВУФКУ. Lost&Found» можна дізнатися на його офіційному сайті

Фото: facebook.com/dovzhenko.centre, wikipedia.org