#Розбираємось: про гепенінг

21.09.2017

Що таке гепенінг? #Розбираємось на ofr.fm.


Термін “happening” увів у есе “Спадок Джексона Поллока” 1958-го року Алан Капроу – американський художник і теоретик мистецтва. Він був учнем ключового для ХХ століття композитора та концептуального митця Джона Кейджа. Кейдж, власне, і здійснив перший “офіційний” гепенінг 1952-го року, під назвою “Неназвана подія” (вибачте за оксюморон). Вона полягала у незв’язних діях різних людей на сцені: Мерс Каннінгем танцював на фоні картин Роберта Раушенберга, Чарльз Олсон та М.К. Річардс виголошували вірші, а сам Кейдж читав лекцію. Загалом – хаотична тусівка художників. Тільки цього разу запросили і слухачів. Ця подія добре ілюструє суть гепенінгу та його відмінність від перформансу. Якщо перформанс виконується художником чи групою за чітким сценарієм, то гепенінг – це спалнована імпровізація із залученням непідготованої аудиторії.

Історія

Так само, як і перформанс, гепенінг – це різновид акціонізму – мистецтва дії. Суть гепенінгу полягає у спонтанних маніпуляціях з об’єктами та глядачами в просторі.

 

Один з творів на межі музики та гепенінгу, завдяки яким Джона Кейджа можна назвати ключовим митцем ХХ сторіччя, є 4’33”. Чотири хвилини тридцять три секунди – тиші. Точніше, не зовсім тиші. Оркестр виходить, сідає на свої місця, за ними – диригент. Він робить порух паличкою і – опускає руки. Музики немає. Чи є? Люди в залі кахикають, перемовляються, шелестять одягом, дихають врешті решт. Ідея полягає у тому, що будь-які звуки можуть бути музикою. А тотальної тиші ніколи не може бути. Навіть у вакуумі людина почне чути, як кров тече венами, як працюють внутрішні органи і таке інше. Кожне окреме виконання 4’33” робить цей твір унікальним, адже “тиша” завжди буде різною. Відкрийте увечері вікно на 4 з половиною хвилини – переконаєтесь.

До того, як ввести новий термін у своєму есе, Алан Капроу анонсував його на вечірці із Джорджем Сіґалом. Сіґал розробив новий художній напрям – “енвайронмент”. Англійською “environment” означає ”середовище”. Ідея полягає у залученні глядача до створення твору, який у свою чергу зливається із зовнішнім середовищем. Класичним прикладом таких робіт є уже звична нам форма – скульптури у громадських місцях. Наприклад, пам’ятник Миколі Яковченку – фігура на лавочці біля театру Івана Франка. Він схожий на канонічний приклад “енвайномнету” – роботу Сігала “Пам’ятник визвольному рухові геїв та лесбійок” 1980-го року – комплекс фігур у гей-кварталі на Крістофер-стріт, коло історичного бару Стоунвол-інн.

d0bcd0b8d0bad0bed0bbd0b0-d18fd0bad0bed0b2d187d0b5d0bdd0bad0be
Пам’ятник Миколі Яковченку в Києві
Пам’ятник визвольному рухові геїв та лесбійок
Пам’ятник визвольному рухові геїв та лесбійок

Алан Капроу і сам почав працювати у формі гепенінгу. Його “18 гепенінгів у 6 частинах” 1959-го року були показані у галереї Аніти Ребен і були першим перформансом із залученням широкої аудиторії. Спочатку майбутні учасники отримали запрошення, без адреси та деталей. Пізніше Капроу надіслав усім запрошеним конверти з різними речима – корою дерев, скріпками, фігурками, папірцями, малюнками та, звісно, описом події та правилами участі. Гепенінг відбувався у трьох різних кімнатах, де глядачі несинхронно робили певні дії – різали апельсини, декламували вірші, запалювали сірники і так шість частин. Капроу слідкував за часом, але геть не надавав сенсу всьому цьому дійству. Кожен учасник міг знайти власне розуміння.

18 гепенінгів у 6 частинах
18 гепенінгів у 6 частинах

Сучасні тенденції

В сучасності можна віднайти два шляхи розвитку гепенінгу. По-перше, арт-гепенінг, що є, власне, мистецтвом. По-друге, різноманітні флешмоби та публічні акції, що спрямовані на суспільно-політичну проблематику. Однією з форм такої акції є відома на теренах СНД, а найбільше у Росії, так звана «Монстрація». Це карикатура на політичну демонстрацію – свідомо саркастичні плакати, іронічні гасла, жарти, шаржеві малюнки, смішні костюми – щось на кшталт політичного карнавалу.

86244_original
Монстрація, Новосибірськ

В Україні немає художників, які послідовно працюють у формі гепенінгу. Інколи в цьому контексті згадується літературна формація Бу-Ба-Бу, інколи Фонд Мазоха, інколи арт-група Р.Е.П. та інші несистемні ініціативи.

З останніх прикладів гепенінгу, що відбувався в Україні – робота Крістіана Фалснаса на останньому Future Generation Art Prize. Фалснас хотів дослідити, як авторитет та публіка впливають на людину. У класичній білій кімнаті ходить людина із камерою, висить телевізор, куди транслюється відео в live-режимі. Спеціально підготовлений перформер запрошує відвідувачів до участі і диктує їм певні сценарії поведінки. Як на груповому тренінгу – станьте в коло, візьміться за руки, почніть “повільно вивчати тіло свого партнера зліва” і так далі і далі і далі. Набагато далі. Напевно, ця робота запам’яталася глядачам найбільше. Деяік були просто в екстазі. Ще б пак, коли ще можна повністю роздягнутися в галереї сучасного мистецтва. Та ще й на публіку!

Крім того, триває перформанс Марини Абрамович “Генератор” у Pinchuk Art Centre. Оскільки авторка не виконує дії самостійно, а залучає до цього відвідувачів, то, це ніякий не перформанс, а справжній гепенінг. Точніше, і те, й інше – бо гепенінг – це різновид перформансу. Марина вже давно не виконує нічого самостійно. Звісно, на те вона й “бабуся перформансу”. Вже не вистоїш 6 годин перед оскаженілою публікою, як у “rhythm 0” 1974-го року – найгострішої витівки художниці, під час якої вона ледь не померла.

Щоправда, висидіти за столом 8 годин на день впродовж трьох місяців вона ще може. Принаймні могла у 2010-му році, коли знімалася у фільмі Artist is present. Кожен відвідувач міг підійти до столу, сісти навпроти Марини та дивитися на неї скільки завгодно. В цей період вона зустріла поглядом більше 1000 глядачів. Наприкінці своєї кар’єри Марина по-материнськи почала цінувати публіку, без якої ”у мене нічого б не вийшло”. Власне, це те, про що Абрамович говорила на нещодавній лекції у Жовтневому палаці. Тут також було близько тисячі пар очей і пару годин сидіння. Лекція називалася “Тіло художника / Публіка як тіло”. Оце саме “тіло” сиділо та чекало на одкровення. Впевнений, що більшість лишилася задоволеною тим, що отримала – типову піар-акцію і монолог банальностей, які “перформерка на пенсії” повторює ось уже кілька років. Що ж, є час робити мистецтво, а є час відпочивати і заробляти гроші. Краще було назвати подію “Марина Абрамович про Марину Абрамович”. Сподіваємося, що це не останній “гепенінг” такого масштабу в Україні. Є ще багато актуальних митців, яких мало знають у нас.

Фото: Scott Rudd
Фото: Scott Rudd

Слухайте про гепенінг у «Лiтері про мистецтво».

Іван Скорина