Іван Семесюк зі своєю “Еволюцією або смертю” повертається в прямий ефір після святкових льохів. Гостем першої програми року став журналіст Майкл Щур. Говорили, звичайно, про журналістику та її сучасний стан. Ви завжди можете прослухати подкаст інтерв’ю, а якщо любите читати – пропонуємо текстовий варіант розмови.

Іван: Сьогодні у нас в гостях діамант української сучасної журналістики, гуру, колись музейний експонат – пан Майкл Щур. Насправді він просто Роман Вінтонів – це вже давно розкрито.

Майкл: Це все брехня. Я читав про того Романа і стидаюся досі, що мене з ним асоціюють. Жахливий чоловік, він на Інтері працював, уявляєш?

Іван: Це зашквар, як зараз кажуть. У мене одразу філософічне питання: журналістика – це мистецтво чи все ж таки прагматичне ремесло?

Майкл: Цю оцінку мають давати ті, хто користується журналістикою, а не ті, хто її виробляє. Я надто всередині той журналістики.

Іван: Чи можлива професійна медіакритика? Чи потрібна вона взагалі?

Майкл: Вона дуже потрібна. Тим, хто працює в журналістиці має бути хтось, хто кожен день капає на мізки.

Про журналістську освіту

Іван: Для мене журналіст – це людина з міцною гуманітарною освітою. А ви маєте освіту журналіста?

Майкл: Я абсолютний аматор. Потрапив в журналістику випадково. Мав йти по економічної лінії, хотів бути бухгалтером, але не вийшло і вдалося вступити тільки на журналістику. Всі інші місця були зайняті, там і розвивався, проростав. Адже ґрунт був хороший, багато гівна.

Іван: Український Facebook пульсує, багато непрофесійних журналістів. Але можна стати якісним журналістом, маючи журналістську самоосвіту?

Майкл: Я переконаний, що власне хорошим журналістом може бути той, який має освіту в тій спеціалізації, про яку пише. Якщо ти пишеш про інженерію – маєш мати фах інженера, якщо про музику – музичну освіту. Навчитися писати можна за півроку і ти вже розумієш, що таке факт, що таке маніпуляції, перевірка інформації. А навчитися азам теми, про яку пишеш треба трохи більше часу. Журналістика як освіта потрібна критикам журналістики.

Про стандарти BBC

Іван: Є такий прикол – стандарти BBC. Звучить анекдотично. Що це взагалі таке? Вигадка чи те, чим просто можна прикривати свою непрофесійну дупу?   

Майкл: Найчастіше для цього і використовують стандарти BBC. Але вони справді існують і вони існують для інформаційного мовлення, для новин. Британія багато чого пережила і дійшла до цього. У них жорстко, по-бюрократичному все прописано, величезний талмуд. Наприклад, твоє питання було до мене: взагалі українська освіта добра чи погана? Це маніпулятивне питання. Я часто бачу таке в роботі з молодими журналістами. Мало хто може знати, що там взагалі з освітою. Хтось вчився у себе на факультеті та знає лише те, що там відбувається.

Іван: В цих жорстких стандартах можна маневрувати?

Майкл: Це інструмент, яким оперуєш. Або вмієш ставити правильні запитання, або ні. Це стосується інформаційних програм, не таких як в тебе невідомо про що. 🙂

Іван: У нас світоглядна програма.

Майкл: Та перестань. Кого не попадя зустрів на вулиці та запросив, а тепер говориш – “діамант”.   

Іван: Є така думка, що з журналістикою щось не так. Ми просто схильні до панічної оптики світосприйняття?

Майкл: Залежно з якого боку дивитися. Якщо з боку Радянського Союзу, то ми файно себе відчуваємо: прогресивні, проривні. Якщо з того, де ми хочемо бути, то української журналістиці є чим займатися та що покращувати. Але все це процес. Завжди буде що змінювати.

Іван: Покращення теж звучить маніпулятивно – це оціночна історія. Якою має бути українська журналістика?

Майкл: Немає формули. Є питання, які мене турбують. Наприклад, після ДТП в Харкові був коментар: “Таке по всіх автошколах”. То неправда хоча б тому, що люди не були у всіх автошколах.

Іван: Я займаюсь таким собі літературним стендапом. Не знаю, чи є таке визначення, але мені здається, що той продукт, який ви робите, називається журналістським стендапом. Мене цікавить, чий це винахід?

Майкл: Я це називаю просто програмою, яку ми робимо. Ми так бачимо новини і реагуємо на них.

Про суспільне мовлення

Іван: Тепер давайте торкнемося цієї історії. Я був в “Олівці” і це така собі мордовська вежа. Здоровенна дуринда придатна для використання чи її треба знести?

Майкл: Якщо говорити про будівлю – вона жертва тих архітекторів. Опалення було копійчаним і ніхто не рахував, що це колись буде дорого опалювати. Там фантастичні ціни на опалення. Але ми не можемо її знести, кинути, продати. Нам залишається переводити її до ефективного вигляду і насичувати новими креативними людьми. Створити середовище, яке пересилить негативну ауру там. Зараз дуже багато старого лишилося, майже 20 років ніхто не займався оновленням. Досі не всі камери HD.

Іван: Які є ще проблеми?

Майкл: Проблема номер один – тотальне недооцінення кадрів. Ніхто ніколи не ставив їм амбітних завдань. Вони завжди були затичкою влади – департаментом її піар служби. На державному телебаченні ніхто не говорив про розвиток, зарплати, техніку та апаратуру.

Іван: Скільки тисяч людей ви звільнили за останні півроку?

Майкл: Ми робимо переатестацію і ставимо нові цілі. З тим, хто не готовий так працювати, доводиться прощатись. Працювало в структурі в Україні 7 200 людей. Ніхто не питав чи це ефективно. Це все були просто витрати.      

Іван: Яка кількість могла би бути оптимальною?

Майкл: 76-90 людей для одній філії. По всій компанії доведеться вдвічі скоротити кількість працівників. І це справді проблема. Але ми підходимо дуже ретельно, щоб не були звільнені незахищені групи людей. Одинокі матері, ті, у кого проблеми зі здоров’ям.

Іван: Так вони всі мабуть такі. Я був в “Олівці”, там дивна публіка.  

Майкл: Я не можу бути таким скептичним, адже я працюю у цій компанії і по-іншому сприймаю цих людей. Це недооцінені люди, яким ніхто ніколи не говорив, куди розвиватися, не відправляв на тренінги. Ми вперше за 20 років в Києві зібрали редакторів з регіональних філій. Вони думали, що ми їх будемо звільняти, а ми зібрали, щоб познайомитися, поставити якісь цілі та порадитись, куди нам рухатися.

Іван: Чи є у нас видатний журналіст, якому можна поставити пам’ятник?

Майкл: Я би не ставив так запитання, у нас занадто часто відбувається ідеалізація когось, так і деідеалізація. Спочатку всі кажуть: “Він наш рятівник”, – а через півроку усвідомлюють, що він просто людина. У нас іде децентралізація, кожен сам має будувати якусь свою ідеологію і цінності, принципи.

Про інформаційну війну

Іван: Журналіст як солдат інформаційної війни. Ми потрапили в ситуацію, до якої не були готові. Цього солдата має хтось готувати? Чи наша волонтерка здатна все змінити?

Майкл: Волонтерка здатна на багато чого, але якщо держава включиться, буде більш ефективніше. У нас сьогодні все змішалося. Журналіст не має займатися інформаційною війною, це справа пропагандиста. У нас це добровольці інформаційної війни. А в Росії держава працює на повну котушку. Ми ніколи не робили зброю для інформаційної війни, а в Росії журналістика така і була.

Іван: Чи можна ввести кримінальну відповідальність за створення фейків?

Майкл: Мені здається це можна буде легко використовувати до будь-яких журналістів. Якщо ми робимо програму на непрофесійному рівні, будьте готові, що прийде дядька з грошима з Росії і зробить це краще. Всі будуть дивитися його, а не вас.

Іван: А може існувати чесне приватне медіа?

Майкл: Може бути, але якийсь відрізок часу. Якщо в нього є власник, то я ще не зустрічав свідомих власників, які працюють на новинному ринку і не втручалися на то поле. В світі так само. Для цього є суспільні мовники, які не належать жодному бізнесмену чи державі. У них є статут і принципи.

Професійні журналісти VS блогери

Іван: Професійні журналісти чи блогери? Я помітив, що підписан на авторитетних людей, яких сприймаю як журналістів. Наприклад, Денис Казанський.  

Майкл: І це логічно. Денис Казанський є впливовою людиною, який близький до першоджерел. І він працював з матеріалом краще, ніж офіційні медіа. У нього стандарти BBC: факти, коментарі, перевірка інформації. Перемагає той, хто краще працює і до кого є довіра.

Про еволюцію

Іван: Є такий феномен в Росії як “Дудь” і часто артикулюється – а де ж наш “Дудь”? Коли у нас будуть блогери-мільйонники? Чому оптика націлена на російський продукт, а не на західний?

Майкл: В мене інколи є бажання частину той оптики повернути не в зовні, а в середину. Друзі, давайте перестанемо мати єдиним орієнтиром або той бік, або інший. Коли ми будемо дивитися на когось, завжди будемо йти за ними. Дивіться на себе і тоді ми зможемо зробити щось своє, чого немає ні там, ні там.

Слухайте подкасти програми “Еволюція або смерть” з Іваном Семесюком

Еволюція або смерть

Підготувала Марія Коцар