Чим дихає Радіо Харків: Сергій Жадан про авангард та місто Ха

15.01.2018

Харків для багатьох асоціюється з Сергієм Жаданом. І якщо не з самим поетом, то з його героями: боксерами зі спальних районів, поетами-невдахами, горе-бізнесменами, студентами з вірою у краще майбутнє та жінками з гарячими серцями. На кураторській екскурсії “Місто Ха” в НХМУ Тетяна Тумасян називає Жадана “культурним символом Харкова”.

Але Жадан був запрошений прочитати свої вірші у стінах Національного музею не просто через те, що він частина Харкова, але й Харкова авангардного. В студентські роки Сергій разом з поетами Ростиславом Мельниковим та Ігорем Пилипчуком створив літературну організацію “Червона фіра”. Назву взяли від однойменної пісні Братів Гадюкіних. “Ми писали вірші, пробували робити вечори та акції. Вони не були масовими, але згодом слухачів ставало все більше”, – згадує Жадан. Згодом вони заснували фестиваль “Авангард-фест”, який був загально-мистецьким, але найбільша увага приділялась літературі. Перший фестиваль відбувся на території Харківського літературного музею, інші відбувались на різних локаціях.

111

Old Fashioned Radio поговорили з Сергієм Жаданом про особливість літератури авангарду, яким був Харків у 90-х та знакові місця «міста Ха».

Про літературу авангарду

Моя дисертація була про Михайля Семенка. Ще коли наприкінці 80-х я приїхав до Харкова, то потрапив до літературного музею. В той час там була велика виставка, присвячена Розстріляному відродженню. Мені здається, що любов до літератури 20-30-х років саме з того часу. Ми всі з нашою “Червоною фірою” влаштувались туди на роботу як молодші наукові співробітники, і нам трапилось щастя працювати з рукописами письменників 20-х років, їхніми книгами, особистими фотографіями.

А у 1992-93-х роках, коли був столітній ювілей Михайля Семенка, ми познайомились із його останнім учнем, Володимиром Гаряєвим, який був в Новій Генерації і уникнув репресій.

Для нас музей був мостом у столичний Харків 1920-30-х років.

Безперечно, література 20-30-х років була не найгіршим контекстом, з якого можна було виростати. Для мене це були не просто прізвища зі шкільного підручника. Ти ходиш вулицями і знаєш де чий робочий кабінет, де хто жив на квартирі, хто відвідував які ресторани… І все це є частиною твого особистого простору.

Авангард дуже цікавий період в культурі початку 20 століття. Український авангард — достатньо недосліджене явище, попри те, що останнім часом з’являється багато публікацій. Ми не усвідомлюємо розміру цього явища. Якщо говорити окремо про український авангард — це справді феноменальна річ.

Якщо називати риси авангарду, я би говорив, в першу чергу, про налаштованість на загальноєвропейські тенденції, органічну включеність у ці тенденції. Вони (митці авангарду — OFR) справді йшли попереду. Час за ними просто не встигав, а потім наздоганяв цілими десятиліттями. Вони були піонерами, які заклали підвалини того, що ми зараз вважаємо вітчизняною культурою.

19

Харків 90-х

Моя перша збірка “Рожевий дегенерат” друкувалась в комп’ютерному класі в моїй рідній школі на Луганщині. Друкувалась вона десь тиждень, бо принтер працював дуже повільно. Потім ці вірші склали основу збірки “Цитатник”, яка вийшла через два роки (1995) у видавництві “Смолоскип”. Тоді майже неможливо було достукатись до видавництв, а коли тобі 18-19 років, дуже хочеться мати свою першу книжку.

Я пам’ятаю Харків ще з 80-х. Коли ти приїжджаєш з маленького містечка (С. Жадан родом зі Старобільска. – прим. OFR) у велике місто — масштаби змінюються. Це було місто, з величезними книжковими магазинами, з величезними площами, тому в мене була перша миттєва закоханість в Харків.

Моя тітка Олександра Ковальова була головою культорологічного товариства “Спадщина”. Саме вона мене познайомила з українським літературно-мистецьким середовищем Харкова, яке було досить активним та динамічним. Це надзвичайно мотивувало щось писати самому.

Коли в 1991 році я приїхав навчатись, багатьох людей із творчого середовища знав особисто. Можна було піти в редакцію “Березіль”, навіть приміщення Спілки письменників України на той час не було аж таким ретроградним, Літературний музей і ще багато локацій, де збиралися цікаві люди.

На початку 90-х Харків мав не найкращий вигляд. Насправді, вся ця соціальна та економічна криза давалася взнаки і місто виглядало доволі печально. Але коли тобі 18 років — ти не звертаєш уваги на економічні негаразди. Тому згадую 90-ті доволі тепло. Хоч і не хотів би там знову опинитись.

Місто тебе веде, намагається зламати, місто тебе виховує, оберігає і є найбільшою небезпекою. Негаразди ти сприймаєш як певну пригоду. Одна річ, коли ти голодний і тобі 60 років, а інша — коли ти голодний і тобі 17. Ти це сприймаєш як веселу, хоч і небезпечну, пригоду.

7

В інші міста ми їздили з “контактною метою”. Тоді не було соціальних мереж, спільних знайомств, і знайомитись доводилось особисто. Приїхав до Львова — познайомився з ЛуГоСадом, Небораком, приїхав до Франківська – познайомився з Андруховичем, їздили до Києва знайомились з Володею Цибульком, Євгеном Пашковським.

Харків завжди виділявся пам’яттю про 20-ті та 30-ті роки. Це справді потужний культурний пласт, який впливає на всіх, хто не боїться цього впливу.

Ми звикли, що до Харкова приїжджають, аби побачити Будинок слова. Такий собі культурний туризм, в якому, мені здається, нічого поганого нема.

Харків дуже різний. Я би не зводив характер міста лише до конструктивізму та Держпрому. Тому що Харків — це і університет, і промзони; Харків індустріальний, і я вважаю що це важлива характеристика. Але є і Харків модерний. Місто дещо хаотичне, суперечливе, і це визначає його характер і значення.

Можна зайти в метрополітен і зустріти в одному вагоні робітників тракторного заводу і професорів університету Каразіна. Це поєднання різних речей, суміщення різних полюсів. Зводити Харків до однієї концепції конструктивізму чи авангарду, чи депресивного постіндустріального стану, мені здається, це свідомо заплющити очі на багато інших речей.

За книгою “Месопотамія” можна водити екскурсії старим містом. Там описаний той Харків, який я люблю і знаю.

Літературна екскурсія містом Ха

Ми обрали цитати з книги Сергія Жадана “Месопотамія”, які на нашу суб’єктивну думку найкраще передають атмосферу міста Ха. Прогуляємось?

Ми обережно примостилися коло вікна, розглядаючи будинки внизу. Прямо під нами світилися темним сріблом квартали, в яких ми виросли, важкі нагромадження домів, розгалуження крони. Світилися порожні подвір’я, у яких стояла темрява, ніби вода в затонулих танкерах. Світилися вікна й балкони, антени й драбини. Світилися арки й під’їзди, стовпи та афішні тумби. Світилися цегла й жерсть, трава й каміння, глина й нічна земля. Світилася павутина, тонкими прожилками наповнюючи повітря. Далі будинки обривалися вниз, до ріки, і вже там, ближче до річища, світилися дахи складів та автомайстерень, світилася холодна ртуть течії, примарна труба старого млина на тому березі, вогні приватного сектора, білі дими котелень і фабрик. Далі срібло заливало собою землю та небеса. І можна було лише здогадуватися, хто там живе й що там відбувається. (Роман “Месопотамія”, з розділу “Марат”)

333

Ми всі тут, у цьому місті, і є за великим рахунком митарями любові. Ми збираємо її щоранку, ми відшукуємо її щовечора, ми знаходимо її щоночі. Тому що не може бути любові несплаченої, любові, залишеної при собі, тому що вся любов належить цьому місту, тому що місто тримається цією любов’ю, наповнюється нею, ніби дощем восени, гріється нею, мов кам’яним вугіллям узимку. Без неї без цієї любові, місто просто помре від холоду й спраги, його покинуть останні мешканці… (Роман “Месопотамія” з розділу Матвій”)

4

Місто мені сподобалося: тихі привокзальні двори, зарослі травою й засаджені абрикосами, гаражі, флігелі та аварійні будинки, з яких виходили повільні, мов хамелеони, пенсіонери — мене все влаштовувало. Запах цукру й шоколаду у кварталах довкола кондитерської фабрики, суворі цехи порожніх підприємств довкола ринку, брами, крамниці та лікувальні заклади — усе було за мене. Я вийшов до набережної. Виявляється, тут були мости. Це добре, подумав я, місто, яке лежить на ріці, більш захищене й спокійне, життя в такому місті тримається своїх меж і має свій порядок. Потім я дізнався, що ріка тут не одна. Місто лежало між ними, на пагорбах, ніби на острові, світячись усіма своїми білими й червоними будівлями, що були оточені зусібіч гарячою травневою зеленню.

У місті, говорила, легко зимувати, оскільки фабрики постійно прогрівають ранкове повітря. Розповідала, що навесні в передмістях вода розмиває фундаменти старих санаторіїв, ріки стають червоними й пахнуть медикаментами, тому справжній запах весни — це запах нашатирю.

5

— Значить, — почала Даша, — це ось школа, — тицьнула вона пальцем у подвір’я навпроти, — я там не навчалась, я роки три як переїхала. Але, щоб ти знав, там відбуваються страшні речі. Директорка часто спить у своєму кабінеті. Не сама. До неї приїздять. Машина з дипломатичними номерами. До ранку крутять італійську естраду й курять, висунувшись у вікно. У неї червона нічна сорочка, якщо це тобі цікаво. Поруч — салон краси, — тицьнула вона знову. — Вони там усі нарощують одна одній нігті. Подивись як-небудь, вони виходять на вулицю, аби перекурити, сідають на лавку, бачиш, там є лавка під стіною, і дістають одна одній із кишень сигарети, оскільки самі собі дістати не можуть — нігті заважають. Потім сидять, як сови, вчепившись нігтями за край лавки. За рогом підозрілий ресторан — власник щоранку ходить вулицею в рожевому кімоно й говорить із кимось по дамському мобільнику. За ними — спортивний паб, там араби дивляться європейські ліги. За ними в’єтнамці відкрили ригалівку, але самі там не їдять. Поруч із в’єтнамцями, у підворітні, якщо надумаєш, зроблений під сауну бордель. Поруч із борделем — порожній будинок, влітку там живе бомжота, теж цікаво. Поруч із бомжами — майстерні художників, дивись не переплутай. Навпроти — тубдиспансер. Так, що далі? — Вона подивилась ліворуч. — Ліворуч. Ліворуч видавництво, підозрюю, там підпільно переховують невраховану документацію, заносять вечорами паперові пакунки, виносять на світанку трупи, загорнуті в китайські килими. Далі стара садиба, мені здається, там доживають віку коханки батьків міста. Я їх іноді бачу на веранді, ну, не батьків міста, ясна річ, їхніх коханок. Вони там п’ють чай із ромом. Наймолодшій із них років сімдесят.

— Правда? — засумнівався я.

— Свята правда, — підтвердила Даша. — У неї теж, до речі, червона нічна сорочка. Вона прямо в ній і п’є свій чай. Із ромом, — додала. — Далі новий будинок. Його довго не могли заселити — дорого. Тому там якийсь час жили будівельники: ночували в спальниках, смажили м’ясо на вогні, знаходили щось смачне на складах. Як партизани, чесне слово. Там далі, якщо повернути, є кілька продуктових, вони завжди зачинені. Чим насправді торгують — не знає ніхто, але особисто я бачила кілька разів, як туди заходять молоді жінки й не виходять звідти вже ніколи. Вниз пішли приватні будинки з палісадниками, там майже ніхто не живе. Але ніхто й не помирає. Багато дерев. Зараз усе квітне. На горішніх поверхах уночі горить світло, на нижніх, як правило, якийсь бізнес — ксерокс, нотаріус, виготовлення пам’ятників. Далі заправка, майстерні, а там і ріка. А ось тут, прямо під нами, — подивилася вона вниз, — військкомат. Я знаю пару секретарок звідти — важка робота, скажу тобі, шкідлива. (Роман “Месопотамія”, три уривки з розділу “Ромео”)

6

Ми спробували провести вам літературну екскурсію Харковом від Сергія Жадана. Візуальну екскурсію по Харкову мистецькому ви можете переглянути в Національному художньому музеї до 18 лютого. Про виставку “Харків авангардний” читайте в наших попередніх матеріалах.

Фото надані НХМУ

Оксана Семеник